На всіяній веселим народом гірці в Ботанічному стоїть червонощокий татусь. Донька, дівчинка років десяти, тягне знизу санчата на гору і скиглить, що вона більше не може. Тато видає очікувану фразу: "Любиш кататись, люби і саночки возити!" І весь його вигляд й інтонація аж пищать, як його трафляли ці слова у дитинстві, і з яким задоволенням він їх зараз вимовляє. І в цьому усе відчуття своєї дорослості, своєї зовсім іншої ролі. А в пам'яті з'являються його власні гірки, його забрьохані вогким снігом штані і чоботи, захеканий подих і зловтішне батьківське про те, що хто любить і що він з цим тепер має робити.
Цей невинний епізод є чудовою ілюстрацією того, що нам властиво відігравати ситуації нашого дитинства на власних дітях. Це добре, оскільки так передається досвід поколінь, не потрібно вигадувати велосипед. Але це критично зле, якщо наше дитинство не було таким щасливим, яким ми всі цього заслуговуємо. Колись мене вразив матеріал з Animal Planet про мавп, які після пологів не піднімали з підлоги своїх новонароджених дитинчат. Здавалося б, інстинкт продовження роду - що може бути потужніше? Але ці мавпи були сиротами з народження, матері їх ніколи не притискали до грудей, не гладили і не годували своїм молоком. Фактично тільки цей чинник позбавляє їх можливосте залишити потомство в природних умовах. Їх мавпенята просто померли б без турботи!
Людські дитинчата переважно виживають. Але у їх душах лишаються емоційні дірки, які хтось намагається заповнити алкоголем, інші - нав'язливими думками чи звичками, або - деструктивними стосунками, в яких партнери продовжують роль батьків. Така поведінка - це заклик по допомогу, який рідко доходить до свого адресата. Загоєння і зцілення цих ран - кропітка, та вдячна праця. І я завжди захоплююсь людьми, які знаходять сили, щоб повернутись обличчям до свого болю.
Ми вчимося відповідно до того, як чинили наші батьки чи всупереч цьому, а також з книжок (на жаль, не пригадаю, хто це сказав уперше). Звичайно, людина - не мавпа. Ми живемо в суспільстві, купуємо інструкції по догляду за дітьми. Зрештою, знаємо, що робити з дитиною в більшій чи меншій мірі. І часто недооцінюємо влади нашого минулого над нашою поведінкою.
Та є хороші новини! Усвідомлення своїх дій і почуттів є прекрасною протиотрутою власного травматичної досвіду.
Чому так важливо, щоб Сашко доїв усе до кінця?
Хто б хотів, щоб Софійка була неодмінно відмінницею?
Чому нерозуміння Марійкою математики викликає таку бурю емоцій?
Для кого нормально дати потиличника Ромчикові?
...
Якщо, відповідаючи на подібні питання, Ви помічаєте, що продовжуєте транслювати свої рани у майбутнє, зупиніться. Звичайно, не можна почати писати книгу виховання із зовсім чистого листка. Але завжди можна перегорнути кілька аркушів, щось виправити, і надалі писати її люблячою і свідомою рукою :)
Цей невинний епізод є чудовою ілюстрацією того, що нам властиво відігравати ситуації нашого дитинства на власних дітях. Це добре, оскільки так передається досвід поколінь, не потрібно вигадувати велосипед. Але це критично зле, якщо наше дитинство не було таким щасливим, яким ми всі цього заслуговуємо. Колись мене вразив матеріал з Animal Planet про мавп, які після пологів не піднімали з підлоги своїх новонароджених дитинчат. Здавалося б, інстинкт продовження роду - що може бути потужніше? Але ці мавпи були сиротами з народження, матері їх ніколи не притискали до грудей, не гладили і не годували своїм молоком. Фактично тільки цей чинник позбавляє їх можливосте залишити потомство в природних умовах. Їх мавпенята просто померли б без турботи!
Людські дитинчата переважно виживають. Але у їх душах лишаються емоційні дірки, які хтось намагається заповнити алкоголем, інші - нав'язливими думками чи звичками, або - деструктивними стосунками, в яких партнери продовжують роль батьків. Така поведінка - це заклик по допомогу, який рідко доходить до свого адресата. Загоєння і зцілення цих ран - кропітка, та вдячна праця. І я завжди захоплююсь людьми, які знаходять сили, щоб повернутись обличчям до свого болю.
Ми вчимося відповідно до того, як чинили наші батьки чи всупереч цьому, а також з книжок (на жаль, не пригадаю, хто це сказав уперше). Звичайно, людина - не мавпа. Ми живемо в суспільстві, купуємо інструкції по догляду за дітьми. Зрештою, знаємо, що робити з дитиною в більшій чи меншій мірі. І часто недооцінюємо влади нашого минулого над нашою поведінкою.
Та є хороші новини! Усвідомлення своїх дій і почуттів є прекрасною протиотрутою власного травматичної досвіду.
Чому так важливо, щоб Сашко доїв усе до кінця?
Хто б хотів, щоб Софійка була неодмінно відмінницею?
Чому нерозуміння Марійкою математики викликає таку бурю емоцій?
Для кого нормально дати потиличника Ромчикові?
...
Якщо, відповідаючи на подібні питання, Ви помічаєте, що продовжуєте транслювати свої рани у майбутнє, зупиніться. Звичайно, не можна почати писати книгу виховання із зовсім чистого листка. Але завжди можна перегорнути кілька аркушів, щось виправити, і надалі писати її люблячою і свідомою рукою :)
Комплекс некрасивости
Консультарій: мої батьки категорично проти наших відносин
Консультарий: моё возвращение заканчивается криком, мол нечего гулять по ночам
Консультарий: я мать-одиночка собираюсь замуж
Немає коментарів:
Дописати коментар