На вихідних у Києві проходила перша Всеукраїньська конференція з танцювально-рухової терапії. Коли я думала, що напишу про неї у понеділок, то хотілось розродитись багатослівним повідомленням. Про захват від того, що стільки на Україні талановитих однодумців. Про нові ідеї, які я вже планую втілити на занятті 18 листопада. Про майстерню роботи з травмою і її переживанням. Її проводив шанований мною психотерапевт, мій вчитель у танцювально-руховій терапії - Олег Романчук (він власне на фото). Біль душевний, якщо не має підтримки і виходу, не гоїться; ми можемо закрутити рану у бинти, заморозити, вдавати, ніби її нема і вона не болить, та рана лишається. Під шаром забуття, під установкою "я не буду про це думати", рана псується і випускає отруту у тіло, у весь організм. І це дуже прикро. Та з цим можна дати раду, що містерійно і казково продемонстрував Романчук.
Я таки відволіклась. Бо сьогодні, у середу хотіла написати зовсім інше. Я зрозуміла, як саме потрібно було проводити інформаційну підтримку і піар цієї конференції. Розповідати незаангажованим громадянам про те, на скільки здорово танцювати не ефективно. По-перше, у багатьох є неприємний соціальний досвід, пов’язаний саме із публічними танцями, по-друге, важко пояснити, наприклад, смак, колір чи фактуру морозива, користуючись лише мовними засобами. Так от, що я зрозуміла. Насправді ж є сила-силенна самотніх людей. Чоловіків і жінок, хлопців і дівчат. Вони думають, де ж знайти "нормальних", "до пари"... І часто розминаються у цьому житті. Бо дійсний контакт народжується у погляді, і жесті, у дотику. А суспільство накладає свої рамки і обмеження. В метро люди докладають колосальних зусиль, щоб не перетнутись ні з ким поглядом. Фізична близькість асоціюється з натовпом і тиснявою, є некомфортною. На конференції ж на моїх власних очах зароджувалась зворушлива дружба, взаємна симпатія, живий інтерес до Іншого... І дівчат там було статистично набагато більше :)
Немає коментарів:
Дописати коментар