Днями дивилися чергову частину мультсеріалу "Футурама" (автори ідеї ті самі, що й у широковідомих "Сімпсонів"). Як і "Сімпсони", "Футурама" влучно і дотепно викриває різноманітні шаблони поведінки, соціальні стереотипи й ігри, в які бавляться люди. Зокрема в серії "Труднощі для Ліли, юної мутантки" (докладніше про сюжет) на прикладі Ліли і Емі ілюструються дві різні моделі дитячо-батьківських стосунків.
Засновки такі: стається нещасний випадок, внаслідок якого персонажі значно молодшають. Ліла, яка повернулася у підлітковий вік, вирішує провести знов подаровані їй долею роки юності з батьками. Емі вертається до своїх батьків на Марс і вдруге переживає дитяче ожиріння. В ситуації Ліли-тінейджера її батьки ставлять до неї, як і до дорослої дочки, яка набагато успішніша за них, живе серед людей, а не в каналізації серед мутантів. Це її якраз і не влаштовує, вона прагне бути керованим підлітком, і "не хоче бути головною". Власне батьки Ліли не мають у досвіді моделей поведінки з Лілою-дитиною, бо вона виросла у будинку-сиротинці. Батьки ж Емі набагато гнучкіші, у них одразу включаються давнішні схеми спілкування. Власне батько починає кепкувати з неї через вагу. А коли Емі погрожує замкнутись у себе в кімнаті, батько висловлює саркастичну недовіру, що вона в своїй кімнаті поміститься.
І ось на тлі цього епізоду у нашій сім’ї виник невеличкий диспут - кепкування над дітьми у родинах дозволяється, коли існує рівність чи нерівність між батьками і дітьми? Мій чоловік просував думку, що сім’ї, в яких до дитини дорослий ставиться як до рівного, можливі підсміювання, ущипливі жарти тощо. І як приклад він наводив шкільну реальність, коли однокласники сміються одне з одного, а от молодших ображати - то не є круто, над молодшими, мовляв, можна навіть шефство взяти. Моя ж думка більш сумна. Мені здається, що батьки дозволяють собі жорстокі жарти тоді, коли відчувають безпечність вправляння своєї словесної майстерності. Тобто позиція ти - маленька і дурна, а я - сильний і розумний, відповідно здачі мені не даси. І не відомо, хто з нас двох насправді має рацію...
Засновки такі: стається нещасний випадок, внаслідок якого персонажі значно молодшають. Ліла, яка повернулася у підлітковий вік, вирішує провести знов подаровані їй долею роки юності з батьками. Емі вертається до своїх батьків на Марс і вдруге переживає дитяче ожиріння. В ситуації Ліли-тінейджера її батьки ставлять до неї, як і до дорослої дочки, яка набагато успішніша за них, живе серед людей, а не в каналізації серед мутантів. Це її якраз і не влаштовує, вона прагне бути керованим підлітком, і "не хоче бути головною". Власне батьки Ліли не мають у досвіді моделей поведінки з Лілою-дитиною, бо вона виросла у будинку-сиротинці. Батьки ж Емі набагато гнучкіші, у них одразу включаються давнішні схеми спілкування. Власне батько починає кепкувати з неї через вагу. А коли Емі погрожує замкнутись у себе в кімнаті, батько висловлює саркастичну недовіру, що вона в своїй кімнаті поміститься.
І ось на тлі цього епізоду у нашій сім’ї виник невеличкий диспут - кепкування над дітьми у родинах дозволяється, коли існує рівність чи нерівність між батьками і дітьми? Мій чоловік просував думку, що сім’ї, в яких до дитини дорослий ставиться як до рівного, можливі підсміювання, ущипливі жарти тощо. І як приклад він наводив шкільну реальність, коли однокласники сміються одне з одного, а от молодших ображати - то не є круто, над молодшими, мовляв, можна навіть шефство взяти. Моя ж думка більш сумна. Мені здається, що батьки дозволяють собі жорстокі жарти тоді, коли відчувають безпечність вправляння своєї словесної майстерності. Тобто позиція ти - маленька і дурна, а я - сильний і розумний, відповідно здачі мені не даси. І не відомо, хто з нас двох насправді має рацію...
Немає коментарів:
Дописати коментар